Війна і відповідальність перед суспільством

Наукова й освітянська спільнота у нашій країні разом із усім українством потерпає від російської агресії й терору, протистоїть і волонтерить у межах своїх фізичних і матеріальних ресурсів, максимально забезпечує освітній процес у своїх закладах і шукає натхнення на наукові розвідки тощо. Маємо колег, зокрема, в лавах ТРО, і синів наших колег у ЗСУ. Інші колеги – творці мистецьких перфомансів, передають біль і тугу разом із надіями та впевненістю у великій Перемозі всього українського суспільства – об'єднаного, світового.

Наукова дискусія як форма пошуку релевантних рішень і сьогодні є актуальною.
Тут розгорнуто публічне обговорення зазначеної проблематики.

Колеги, запрошуємо Вас до участі!
Ваші коментарі і матеріали запрошуємо надсилати на е-скриньку Центру center@e-csr.org.ua

 


"МАЄМО НЕ ДОМОВЛЯТИСЯ, А ЧИНИТИ ОПІР" ―

Єрмоленко Анатолій Миколайовичпогляд Анатолія Єрмоленка

 

Автор: Анатолій Єрмоленко

Джерело публікації: Газета по-українські (Gazeta.ua), 28 травня 2022. Спецтема: Війна Росії проти України

Фото взято із сайту Укрінформ (публікація 02.09.2020)

Уряд Німеччини має право виявляти обережність щодо санкцій проти Росії, заявив німецький філософ Юрґен Габермас 29 квітня в есе про війну в Україні, опублікованому газетою Süddeutsche Zeitung. Філософ у своєму есе також зазначив, що члени НАТО повинні не перетнути червону лінію, яку окреслив Володимир Путін, щоб не розпочалася "апокаліптична третя світова війна", в якій братиме участь увесь світ. Для Юрґена Габермаса поразка України не гірша за ескалацію конфлікту. Він не розуміє, що Путін націлений на Захід, чию свободу відчайдушно захищають в Україні. Цей текст є відповіддю на статтю Габермаса в Süddeutsche Zeitung.
Філософія Юрґена Габермаса надзвичайно близька мені. Я, київський філософ, був одним з перших дослідників в СРСР 1970-х років, хто почав відкривати нову німецьку філософію для радянського інтелектуального простору. У цьому просторі ще довго домінувала спрощена та ідеологічна версія "марксизму-ленінізму". Філософія Габермаса здійснила в ній одну з тих "маленьких революцій", які насправді змінили все. Я був одним із тих, хто почав перекладати твори Юрґена Габермаса українською та російською мовами, писати тексти про комунікативну практичну філософію та популяризувати цю філософську парадигму.
"Після розпаду СРСР та краху його ідеології комунікативна філософія з Німеччини була для нас свіжим повітрям"
Після розпаду СРСР та краху його ідеології комунікативна філософія з Німеччини була для нас свіжим повітрям. Ідеї нескінченного горизонту комунікації, перемоги кращого аргументу, а не грубої сили, та погляд на комунікацію як основу для етики, було тим, що давало нам чимало нових і потрібних відповідей на складні запитання.
Габермасова трансформація соціальної філософії на основі теорії комунікативної дії, його етика дискурсу та політичні дослідження справили неабиякий вплив на розвиток української філософії в пострадянський період. Вона також допомогла створити теоретичну базу становлення громадянського суспільства і політичної нації в Україні. Останні десятиріччя Україна послідовно йшла шляхом демократизації суспільства, створення модерних інституцій, морального і духовного оновлення українського суспільства.
Утім, на схід і північ від України відбувалися інші процеси. Повернення тоталітаризму в Росії, знищення демократії та нова імперська експансія поставили під сумнів дух відкритості 1990-х років. Ми, українці, відчули це на собі досить рано: чи ти можеш вести діалог із тими, хто заперечує самі цінності свободи та діалогу? Чи ти можеш комунікувати з тими, хто хоче тебе знищити? Після 2014-го року, коли Росія розпочала війну проти України, ми поставили собі питання: чи ти можеш говорити з тими, хто тебе вже зараз вбиває та знищує? На жаль, ні. Складно вести діалог, тим більше аргументований дискурс, коли в тебе стріляють.
Ми зупиняємо його і платимо за це своїм життям
24 лютого 2022 року Росія розпочала новий етап своєї війни – і новий етап європейської історії. "Ніколи знову", – гасло, з яким вся Європа, зокрема Німеччина, осмислювала свою історію після 1945 року, 

Читати далі

Коментарі до статті:

 

Юрій Кабаков, кандидат технічних наук; Голова Наглядової Ради Центру "Етос"

Доктор філософських наук Анатолій Єрмоленко у своїй статті – відповіді німецькому філософу Юрґену Габермасу дуже чітко сформулював основні принципи, на яких побудований український спротив неспровокованій агресії путінської росії.

  1. Ця війна стала можливою, тому що зло, яке було завдано російською / радянською імперією ніколи не було по-справжньому засуджене, тому, що воно ніколи по-справжньому не програло. На відміну від німецького нацизму та італійського фашизму, російські імперські практики нелюдяної та жорстокої політики, від Петра І до Сталіна, ніколи не були світом покарані, не було покаяння російського народу. Саме тому сьогодні ми бачимо відтворення цих практик з новою силою.
  2. Політика "умиротворення" агресора не має шансів на успіх, бо агресор сприймає це як ознаку слабкості, і це провокує його на нові злочини. Агресор розуміє тільки силу, і цю силу треба до нього беззаперечно застосовувати до його повної поразки. Не можна повторювати помилки 1938 року стосовно нацистської Німеччини.
  3. Насправді не існує дилеми, яку окреслив Юрґен Габермас у своїй статті "Війна та обурення": "Дилема, перед якою опинився Захід, очевидна, вона полягає у необхідності вибору між двома, сповненими ризиків альтернативами, тобто між подвійним злом – поразка України або ескалація обмеженого конфлікту чи третя світова війна". Два зла, які Габермас описує, і які формують для нього дилему, насправді є одним і тим самим злом. Це зло нового російського тоталітаризму, нової російської експансії, яка хоче подальшої ескалації і перенесення конфлікту далеко за межі України. Адже вона не приховує, що давно веде війну проти всього Заходу.
  4. Метою політики Заходу у цій війні має бути не те щоб Україна "не програла" (зберегла національний суверенітет, але позбулася нових територій, що провокує агресора до нової експансії), а саме перемога України, тобто повне відновлення суверенітету над всіма міжнародно визнаними українськими територіями та позбавлення росії можливості в подальшому вести агресивні війни, бажано позбавлення її ядерної зброї.
  5. Ти не можеш говорити з вбивцею і ґвалтівником, ти маєш чинити йому спротив. Ти не можеш чекати, до яких дій він вдаватиметься, – ти маєш ці дії припинити та унеможливити їх у майбутньому.

 

 

Андрій Кобетяк, кандидат філософських наук; доцент кафедри національної безпеки, публічного управління та адміністрування; Державний університет "Житомирська політехніка"

Відмовитись від комфорту складніше ніж бути європейцем
Ідеї нескінченного горизонту комунікації, перемоги кращого аргументу, а не грубої сили, та погляд на комунікацію як основу для етики – це ті базові парадигми, які лежать в основі замислу про «стару добру Європу», з її волелюбством, перемогою демократії, абсолютною цінністю людини і її прав. Куди зникла етика дискурсу відомого філософа Габермаса? Страх і небажання відмовитись від повсякденного блага стає основною домінантою у комунікації між Сходом і Заходом.

Дух відкритості 1990-х років проявляє себе циклічно. Зрештою це бачимо і на прикладі імперського зла. Європейський дух свободи і формування нових демократичних цінностей охопив західний світ у середині ХХ ст. В Україну він проникає після 1991 р. Сьогодні констатуємо, що боротьба маленької України проти гігантського агресора – прояв свободи, незламності, віри у перемогу, віри у можливість побудови нового, громадянського суспільства саме за європейським зразком. Циклічно свобода дійшла і до України, однак таке враження, що вона зникла в Європі.

Аналогічно повторюється імперське зло Росії, яка ніколи не покидала надії підкорити собі Україну, відновити власну імперію та знищити будь-які прояви національної свободи та загалом всього українського. Адже саме Україна завжди була проявом волі до справедливості, прав людини, наявності власних переконань та історії. Тобто всього того, що так ревносно пропагують та декларують у Європі. Однак сьогодні в Європі все частіше лунають лише декларативні лозунги, до активних дій.

Боротися за свободу і означає бути європейцем. Свою боротьбу Європа програла Путіну. Небажання відмовитися від повсякденного комфорту перемогло бажання відстоювати споконвічні цінності, які мали б бути такими близькими кожному європейцю. Їх роботу сьогодні відстоює Україна. Можливо для цього доведеться пожертвувати дешевим газом та іншими доступними благами. Однак це ненадовго. Проте Європа не пожертвує власними цінностями і традиціями. Не пожертвує людяністю.

Повністю підтримую думку Єрмоленка стосовно того, що наша національно-визвольна боротьба проти Росії – це боротьба і за свободу Європи і всього людства. Безумовно, для нас сьогодні підтримка Заходу є неоціненною і наднеобхідною. Очевидно, що самотужки впоратися важко, однак півроку війни продемонстрували нашу стійкість і бажання до волі і перемоги.

Сьогодні ми зупиняємо ворога всього світу ціною наших життів. Дякуємо за світову підтримку, однак її мало, щоб викорінити світове зло в особі Путіна і його посіпак. Необхідне дієве об'єднання вільного світу, світу добра, щоб зупинити зло. Заклики Росії "не допомагайте Україні бо вам буде гірше" звучать страшно. Але не тому що загрожують географічним розширенням війни, а тому, що закликають Європу стати на сторону зла. Пасивно спостерігати "гарантів нашої безпеки" як сильний кривдить слабшого. Хіба це не зло? Хіба це не свідчення загибелі Європейських принципів перемоги добра і справедливості?

У своїй статті Єрмоленко вдало підкреслює, що Путін на Україні не зупиниться. Немає європейської дилеми відкрито підтримати Україну і створити загрозу світової війни чи пасивно спостерігати як Росія її поглине. Це одне зло. Апетит зла завжди необмежений. Тому, якщо Україна втратить свій суверенітет у цій війні, Росія, без сумніву, йтиме далі, окупуючи Європу. Цивілізований світ має перестати постійно відступати. Постійно залежати від божевільних дій агресора.

"Буча не може і не повинна повторитись!" Інших імперативів бути просто не може. Це і є європейські цінності. От він ідеал вільного життя у цивілізованому світі, який так декларують європейці. Тому зволікати із допомогою Україні – вірний крок програти боротьбу за Європу в цілому, програти ще до початку війни. Демократичний світ сьогодні як ніколи має бути єдиним і непохитним. Лише так дамо переможемо одвічне російське зло!

Отже, лише рішучий опір злу дозволить його знищити. Пасивне споглядання неправди, навіть заради дуже теоретичного миру, – вияв слабкості і однозначне заперечення декларованих принципів європейських свобод і справедливості.

 

 

Микола Козловець, доктор філософських наук, професор; професор кафедри філософії та політології; Житомирський державний університет імені Івана Франка

Ознайомився зі статею Анатолія Єрмоленка "Маємо не домовлятися, а чинити опір". Цілком поділяю оцінки Анатолія Миколайовича війни імперської Росії проти суверенної України. Для нас є тільки один вихід – Росія має бути знищена в тому вигляді, в якому вона існує. В іншому разі вони прийдуть знову. Цей висновок ми маємо доносити і до світової спільноти, в тому числі й філософської, розвінчувати хибність світоглядно-філософських позицій, подібних до тез Ю. Габермаса.
Віримо в нашу перемогу! Все буде Україна.

 

 

Олена Павленко, доктор педагогічних наук, доцент; професор кафедри соціальної роботи; Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара; Дійсний член Міжнародної Асоціації професорів слов’янських країн (м. Софія, Болгарія)

Не можливо не погодитися стовідсотково з думкою, позицією шанованого члена-кореспондента НАНУ, доктора філософських наук, професора Анатолія Миколайовича Єрмоленко. Шанований Анатолій Миколайович у своїй сфері – фахівець "високого гатунку", тому для мене не підлягає сумніву його позиція, викладена в даній статті.

А я би хотіла вийти за межі даної статті (але пов’язуючи свою точку зору з основною думкою даної статті).

Спробую пояснити свою точку зору з військових, геополітичних аспектів і моєї точки зору з приводу статті Юргена Габермаса. По-перше: Шановний Анатолій Миколайович Єрмоленко зазначив: "Маємо не домовлятися, а чинити опір", то я би додала: і в цьому опорі повинне бути тільки повне звільнення наших територій, повна де окупація, і лише тоді сідати за стіл перемовин, в яких повинна бути не якась там мирна угода – а тільки підписана капітуляція РФ, (як у роки Другої світової війни – капітуляція нацистської Німеччини), і ще з обов’язковою умовою відмови РФ від статусу ядерної держави (як свого часу Україна за Будапештським меморандумом. І тому тут потрібна підтримка й участь світових літерів – "великих гравців" у світовій політиці). І військові, які є професійними фахівцями у питаннях тактики і стратегії ведення війни, також військові експерти, і історики, а тепер вже і пересічені громадяни України – розуміють 100 %, що мирна угода – це свого роду "заморожений конфлікт". А це означає, 1-2-3 роки країна агресор буде накопичувати і відновлювати і людські ресурси, і військове озброєння різного штабу, калібру, і знову здійснить військову агресію проти нас, розв’яже нову війну в Україні. А РФ має 144 мільйони населення, а валютно-золоті резерви і запаси – не міряні, то у них за ці 1-2-3 роки таке відновлення і накопичення відбудеться! А Україні ці 1-2-3 роки необхідно відбудовувати зруйновану країну, прагнути залучити інвесторів (а хто з інвесторів ризикне прийти у зруйновану країну?), це й економіку "підняти" треба, це і соціальне забезпечення і т. д. А "підняття економіки" – включає обов’язково (бо без цього не жодна розвинута країна не може існувати на високому рівні) відбудову і побудову підприємств (а деякі підприємства майже вщент зруйновані, то тільки побудова таких підприємств), а це ж і закупівля високотехнологічного обладнання для різної сфери підприємств – а де гроші на це після війни? Знову прийдеться звертатися до Світового банку та МВФ – але ж і вони не можуть такі обсяги кредитів надавати. І на тлі всіх цих проблем – вирішення першочергової задачі: розбудова військового промислового комплексу, оснащення та озброєння армії (а це мільярди, мільярди і мільярди), а без цього ми потім ворога не здолаємо. Тому – ніякої мирної угоди, а тільки капітуляція. Звісно, нам всім хочеться – щоб війна "сьогодні і зараз" припинилась назавжди, але нажаль – так не буває. Ні, буває - якщо ми, умовно, "сьогодні" сядемо за стіл переговорів і підпишемо мирну угоду, але через 1-2-3 не буде ні України, ні українців. Бо кровожерливий рашист агресор ніколи не відмовиться від своїх цілей: що Україна повинна бути територією ерефії – "великая единая россия", а українці не повинні взагалі існувати.

По-друге, стосовно Юргена Габермаса. Комунікативна теорія Ю. Габермаса свого часу дійсно розцінювалась у світі, як своєрідний "прорив" у філософській думці. Низка вчених говорить про спорідненість демократичних ідей та комунікативної теорії Ю. Габермаса. Як зазначив М. Тур у своїй науковій праці "Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів" (Київ, 2006) "У такий спосіб Габермас здійснює парадигмальний поворот у соціальній філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії".

У своїх працях: Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс; Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс – дві форми повсякденної комунікації та ін. наголошує, що комунікативній дії та комунікативній раціональності відповідають цілком реальні особливості, виміри взаємодії людей, оскільки взаєморозуміння, аргументація, консенсус – це не лише теоретичні поняття, це також невід’ємні елементи взаємодії людей. Можливість такої комунікації лише в країнах з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією. Отже, зроблю акцент: Можливість такої комунікації лише в країнах з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією. Тобто, на моє розуміння, як люди з демократичними поглядами можуть "домовитися" з людиною, яка стоїть на позиціях тоталітаризму? І у цьому аспекті 100% підтримую точку зору Анатолія Єрмоленка: "Але існують моменти, коли нескінченний горизонт комунікації має свої межі: ти не можеш говорити з вбивцею і ґвалтівником, ти маєш чинити йому спротив. Ти не можеш чекати до яких дій він вдаватиметься, – ти маєш ці дії припинити та унеможливити їх у майбутньому". Які домовленості можуть бути з кривавим агресором – та ніяких домовленостей, бо агресор їх завжди порушує! Необхідні тільки конкретні дії, спрямовані на знищення агресора, і тут, нажаль, Україна сам на сам повинна діяти, бо ми вже побачили інфантильність деяких зарубіжних лідерів. Що сказав Ердоган після обстрілу рашистами порту Одеси? А Ердоган сказав, цитую: "Ми не хотіли, щоб це сталось, але – це сталось". А генеральний секретар ООН Антоніо Гуттереш виступив із заявою, у якій "беззастережно засуджує атаку". І що – і аж більше нічого, умовно говорячи знову "глибока стурбованість". Та коли ж західні лідери вже втокмачать собі, що безкарні дії призводять до нових і ще більше агресивних безкарних дій. А коли РФ отримує достойну відсіч, то у них "істерика" і поступове, хоча і повільне розуміння, що їм це даром не минеться, і що вони у відповідь ще так отримають "по зубах", що вже ніколи не отямляться. Це, як у випадку зі звичайним "хуліганом", який вчиняє свої протиправні дії, "тероризує" весь район, всі його бояться, на кшталт "не треба його чіпати, бо ще гірше буде" (нічого не нагадує – нагадує: і позицію Габермаса "члени НАТО не повинні перетнути червону лінію", і довгий час позицію деяких світових лідерів та самого НАТО, на кшталт "не треба чіпати Путіна і т. п.). Повернемося до випадку з хуліганом – раптом знаходиться людина, яка так дає відсіч, що цей хуліган назавжди забуває і про цей район, і взагалі про вчинення протиправних дій щодо інших. Точнісенько теж з РФ – тільки відсіч!

І по-третє, це геополітика: в ній один з аспектів – "гібридна війна", тому що вона, у більшості випадків, передує прямому збройному вторгненню. Ми ж знаємо, що все, що відбувається, має "так зване коло" (все повторюється і ходить по колу, тільки ще з більшою, більше продуманою, агресивнішою "силою"). І у своїй статті Ю. Габермас, аж ніяк не враховує аспекти гібридної війни, бо якби враховував, то "тон" і зміст його статті геть би був іншим. Таке враження, що досвідчені світові військові, військові аналітики, Пентагон, розвідки країн світу – аж ніяких висновків не роблять, і наче б то не розуміють: "Сьогодні в одній країні, а завтра може бути у вашій країна, чи інша країна і т. п. охоплена війною". Тому вже "заздалегідь до збройного вторгнення ворога" треба, щоб розвідки країн світу, Служби безпеки, військові, поліцейські і т. д. "нейтралізували навіть зародок гібридної війни", а не бути інфантильними з думкою "не будемо дратувати гусей, як би чого не вийшло". Війна не завжди може бути у її класичному вигляді зі зброєю в руках. Можливо холодна війна, коли країни протистоять одна одній на економічному рівні. А може, гібридна війна, для неї теж не завжди потрібно відправляти танки на територію іншої країни.

У цьому ракурсі зупинюсь на "забутих уроках історії": Празька весна 1968 року. У середині 1960-х у Чехословаччині почався рух за проведення економічних та суспільних реформ і дотримання свободи слова. У січні 1968 році Александр Дубчек був одностайно обраний першим секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини і у квітні запропонував радикальну програму реформ. Вона передбачала демократичні вибори, більшу автономію Словаччині, свободу слова і віросповідань, відміну цензури преси, зняття обмежень на поїздки за кордон, зміни в системі управління і функціонування промисловості й сільського господарства. Громадяни радо зустріли такі новації, що одразу відобразилось в активізації суспільного і культурного життя, а ці події дістали назву "Празької весни". Лідери Радянського Союзу побачили в чехословацьких подіях будови демократії загрозу падіння комуністичного режиму в самій Чехословаччині і "поганий приклад" для інших соціалістичних країн. У Москві при оцінюванні наслідків тих чи інших реформ і новаторства для побудови розвиненого соціалізму домінувало імперське мислення. Все прораховувалося з позиції співвідношення сил і конфронтації у світі, а також наслідків для радянської гегемонії.

В Москві, в умовах суворої конспірації стали готуватися до введення військ на територію Чехословаччини, щоб силою зброї змусити її залишитися у соціалістичному таборі.
Спершу активізували на території ЧССР діяльність резидентури Комітету державної безпеки СРСР. Було розширено представництво КДБ, тіснішими стали контакти з керівниками чеських спецслужб, більшість з яких дотримувалися прорадянської позиції. Тут особливих проблем не було. Радянські чекісти почувалися на правах "старшого брата", мали доступ до широкого масиву інформації і вказували, що і як треба робити. Вони стежили за кожним кроком чехословацьких лідерів, прослуховували їх розмови, вербували агентуру в їхньому оточенні.
Чи не вперше за часів "холодної війни" до Чехословаччини направили радянських розвідників-нелегалів під виглядом іноземних туристів чи бізнесменів. Вони збирали інформацію про настрої у суспільстві, намагалися встановлювати контакти з антисоціалістичними елементами і навіть залучалися до поширення листівок проти нової влади.
Радянські спецслужби були причетні і до закладання тайників зі зброєю, які потім демонстрували як свідчення підготовки збройного заколоту опозиційних сил. Інформація, що надходила каналами КДБ і доповідалася керівникам СРСР, була спрямована на те, щоб підштовхнути їх до рішучіших дій. Так, підлеглі Голови КДБ Юрія Андропова доповідали про виявлені склади зі зброєю, нібито таємно доставленої з ФРН. Насправді ж, ця зброя належала народній міліції Чехословаччини. Повідомляли про підпільні радіостанції, надані країнами Заходу. При цьому самі чекісти добре знали, що це радіостанції, офіційно призначені на випадок можливої війни.

Потім у східнонімецькій пресі з’явилася публікація про те, що поблизу Праги помічено вісім американських танків. Як з’ясувалося, американці знімали фільм про події Другої світової війни. Танки були звичайними муляжами. А інформацію в пресу передали радянські спецслужби, при цьому навіть не попередивши про це колег із "дружньої німецької розвідки" під керівництвом Маркуса Вольфа.
Історія з уявними американськими танками — це лише один із прикладів роботи тодішньої служби "А" (активних заходів) Першого головного управління КДБ СРСР. На її рахунку ще був сфабрикований "план ідеологічних диверсій у Чехословаччині", нібито розроблений США. Цей "план" оприлюднила газета "Правда". Все робилося для того, щоб показати світовій спільноті: події у ЧССР відбуваються за сценарієм західних спецслужб і армії НАТО вже готові увійти на територію країни.
У середині липня 1968 року до чехословацької поліції надійшов анонімний дзвінок про нову схованку зі зброєю. На зазначеному місці знайшли п’ять ящиків з американськими автоматами часів Другої світової війни. У радянській пресі одразу ж з’явилася публікація про те, що США постачають контрреволюціонерам зброю. Згодом чехословацька міліція з’ясувала, що зброя зберігалася на складах Групи радянських військ у Німеччині і, вочевидь, потрапила на територію ЧССР внаслідок спецоперації КДБ і східнонімецького МДБ. Та це вже нікого не цікавило. Маховик було розкручено і вже запущено.

Чи не нагадує це сьогоднішні події довкола України? Як і у стосунках нинішньої Росії з Україною такі ж: способи політичного і дипломатичного тиску; методи дестабілізаційної діяльності російських спеціальних служб; підходи та проекти інформаційно-пропагандистської роботи; цілеспрямовані провокації та диверсії з однією і тією ж метою – не допустити демократичного розвитку країн, зберегти їх у своєму тоталітарному таборі!

Гібридна війна, розв'язана Росією як своєрідна "Друга холодна війна" (подібно до того, як Друга світова була ініційована нацистською Німеччиною як реванш за поразку в Першій світовій), показала, що за нинішньої політичної моделі Захід не готовий до нових масштабних викликів. Мабуть, у цьому ключі наших європейських партнерів навіть складно звинувачувати в нерішучості – реакція на нову загрозу, на нові-старі методи атак Росії виявляється за межами самого розуміння загрози і здатності Європи (політичної, організаційної, правової) реагувати на них.

Як зазначив В. Горбулін у 2018 р. у своїй статті "Який Фенікс народиться зі згарища світової гібридної війни": "Інтеграційні союзи, побудовані за час попередніх 50-70-хх років виявляються малоефективними в нових умовах. По суті, Росія, зумівши дуже точково докласти свої зусилля, змогла посилити серйозні внутрішні протиріччя і зіграти на них. Спочатку Brexit, потім події у Каталонії, готовність Шотландії знову порушити тему референдуму про незалежність, заяви Венеції і Ломбардії про потребу надати їм більше автономії – хоча майже в усіх випадках проступає участь Росії (часто надмірно перебільшена), однак це не скасовує найголовнішого: поточний європейський інтеграційний проект виявляється неспроможним відповісти на зовнішню гібридну агресію. Його механізми захисту виявилися нездатними захистити те, заради чого їх було створено – зміцнення єдності Заходу, зміцнення демократії, миру і процвітання".

Мої загальні висновки:

  1. Дякуючи багатьом зарубіжним партнерам, Україна отримує все далі більше необхідної зброї (бо без неї нам ніяк не здолати моцного ворога). Але треба мати на увазі, що й у таких важких умовах війни, яка продовжується, Україна залишається один на один з ворогом. І тільки, окрім потужної зброї, мужність, сила, воля, витримка, наших військових, всього нашого українського народу, як би не було нам тяжко – запорука нашої Перемоги.
  2. Країни члени НАТО все ж таки бояться, що Путін може здійснити збройний напад на якусь з країн членів НАТО, тому і стали надавати підтримку Україні.
  3. Не тільки Європейським країнам, а й країнам всього світу необхідне чітке усвідомлення – не буває так, що війна в одній якійсь країні не торкнеться всіх інших країн. Наслідки війни в одній країні – "потягнуть" світову кризу: економічну, продовольчу, фінансову, газову і т. д. Тому тільки спільне світове об’єднання країн з Україною допоможе як швидше подолати, "задушити" кривавого агресора.
  4. Провідним європейським країнам чітко усвідомлювати, що тільки чітка і тверда їх позиція, щодо несприйняття політики, дій і твердий спротив диктатору Путіну, тверда єдина позиція щодо прийняття рішення до РФ, як без’ядерної держави, убезпечить їх країни у майбутньому від війни з боку Росії. Бо Путін, і я повністю погоджуюсь з точкою зору кандидата політологічних наук, доцента Київського національного університету ім. Т. Шевченка, фахівця у галузі гібридної війни Євгена Магди: "Володимир Путін, виходячи з лінії його зовнішньополітичної поведінки, цілком може претендувати на роль злого генія європейської політики. Російський президент уміло використовує у власних інтересах принципи Європейського союзу, зокрема прийняття рішень виключно консенсусом. Путін, є авторитарним лідером, який начебто дозволяє політикам Старого Світу самостверджуватись за рахунок демонстрації дружніх відносин із ним. Цей приклад переплетення міжнародної політики, ділових інтересів та гри на людських слабкостях претендує на те, щоб стати класичним" (Магда Є. Гібридна війна: вижити і перемогти. Київ, 2015).
  5. Чітке усвідомлення – ніяких домовленостей (інакше через 1-2-3 роки отримаємо нову війну з РФ) – а тільки підписання капітуляції.

 

 

Ольга Просіна, кандидат педагогічних наук, доцент; завідувач кафедри філософії і освіти дорослих; Центральний інститут післядипломної освіти ДЗВО "Університет менеджменту освіти" НАПН України

Прочитала статтю Анатолія Миколайовича Єрмоленка "Маємо не домовлятися, а чинити опір". І підтримую повністю автора. Так, "нам усім потрібна спільна перемога над злом, і світ має об'єднатись задля цього".
Читала статтю Анатолія Миколайовича і на згадку прийшла стаття "Де центр пекла?" (джерело сайту "Радио Свобода"), де Михайло Епштейн говорить про репетицію кінця світу. Автор статті знайомить із поглядами Олександра Дугіна. "Того самого, який у 2014 році, у зв'язку із вторгненням російської армії до Криму та Донбасу, вирік, звертаючись до студентів: "Вбивати, вбивати і вбивати. Більше розмов ніяких не повинно бути. Як професор, я так вважаю". ...Серед десятків мислителів пізньорадянської доби Дугін був наймолодшим і найжадібнішим. Для своїх метафізичних задумів йому потрібно було залити кров'ю половину земної кулі – західну. А якщо Захід не підкориться, то Дугін планував підірвати всю земну кулю, оскільки небуття, на його думку, зрештою краще за буття. Буття поділяє людей, а небуття з'єднує." У західній пресі Дугіна називають "мозком Путіна", і він уже багато років викладає геополітику у Військовій академії Генерального штабу Збройних сил росії. "Що у Дугіна у мріях – у Путіна в руках, які погладжують ядерну кнопку".
"Ти не можеш говорити з вбивцею і ґвалтівником, ти маєш чинити йому спротив" – так, потрібно чинити спротив країні, яка має рашистську ідеологію, яка zомбувала своїх громадян і є загрозою для всього цивілізованого світу. Дякую, Вам, що ініціюєте обговорення таких життєво необхідних питань. І дякую шановному Анатолію Миколайовичу за статтю, в якій чітко дається пояснення чому "два зла, які Габермас описує, і які формують для нього дилему, насправді є одним і тим самим злом".

Для мене війна почалася у 2014 році й змінила моє життя назавжди. З 2004-2014 я жила і працювала у Луганську в обласному інституті післядипломної освіти. 1 вересня переїхала жити і працювати до Києва.
Я переконана, що ми маємо прикласти всі сили для того, щоб перемогти рашизм. До чого веде наша "м'якотілість"? Лише до погіршення ситуації. Наприклад, пригадайте у 2004 році відбувся сепаратиський з`їзд у Северодонецьку. Туди з`їхалися понад три тисячи депутатів різних рад, які підтримували Януковича, вони відстоювали права своїх регіонів шляхом проведення референдуму, пропонували створити автономію, дехто окрему республіку, а ще дехто – приєднатися до Росії. Що сталося з учасниками цього з'їзду? Їх покарали? Звісно, ні. А через 10 років розпочалася війна. Тож, путін готувався до неї ретельно.
Тому ще раз підтримую тезу пана Єрмоленка "нам усім потрібна спільна перемога над злом, і світ має об'єднатись задля цього".
Ми ПЕРЕМОЖЕМО!

 

 

Петро Саух, доктор філософських наук, професор, академік НАПН України

Повністю погоджуюся з думкою професора А.М. Єрмоленка щодо статті відомого німецького філософа Юргена Габермаса "Війна та обурення". Мене, як і Анатолія Миколайовича, здивувала позиція Габермаса, автора теорії комунікативної дії, спрямована на інтегративне розуміння соціальної реальності щодо "вирішення" проблеми дикої агресії Російської Федерації в Україні. Не можу осягнути, як Габермас може пов’язувати комунікативну раціональність, яка, на його думку, витісняється сьогодні раціональністю економічною і адміністративною та викликає його занепокоєння, із пропонованою дилемою, що "постала перед західним світом": "поразка України або третя світова війна". Невже не зрозуміло, що благо має бути людяним, життєдайним, а отже сумісним з життям і необхідним для нього? Невже Габермасу не відомо про надуману російську теорію "євразійства", яка обґрунтовує нездоланну прірву між Росією і рештою Європи? Тим паче, що центри євразійства ще донедавна існували в Німеччині та в інших країнах Європи. "Непротивлення злу насиллям" – це не той варіант, який має влаштовувати сучасний світ.

 

 

Алла Семенова, доктор педагогічних наук, професор; директор навчально-консультаційного центру підвищення кваліфікації науково-педагогічного працівників Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку, Національний університет "Одеська політехніка"; засновник і власник освітньо-наукового порталу "Педагогічна майстерність викладача вищої школи", ютуб-каналу для освітян "Alla Semenova UA"

Зі свого боку, я повністю підтримую актуальну і глибоко-аргументовану позицію автора публікації "Маємо не домовлятися, а чинити опір" – українського науковця, філософа, доктора філософських наук, професора, члена-кореспондента Національної академії наук України, директора Інституту філософії НАН України – Анатолія Миколайовича Єрмоленка.
Адже ця стаття є відповіддю на публікацію Юрґена Габермаса "Війна та обурення" від 28 квітня 2022 року (джерело сайту "SUEDDEUTSCHE"). Це відповідь Юрґену Габермасу, для якого "поразка України не гірша за ескалацію конфлікту. Він не розуміє, що Путін націлений на Захід, чию свободу відчайдушно захищають в Україні".

Услід за А.М. Єрмоленком, я також уважаю, що немає дилеми, яку окреслив у своїй нещодавній статті Ю. Габермас. Через те, що два зла, які Ю. Габермас описує, і які формують для нього дилему, насправді є одним і тим самим злом.

Німецький філософ і соціолог, представник "франкфуртської школи" Юрґен Габермас, відомий роботами із соціальної філософії, які стосуються комунікативної дії, дискурсу та раціональності, зазначав, що основою суспільства є комунікативні інтеракції, в яких формулюються та відкидаються раціональні аргументи. Ю. Габермас розрізняв дві форми комунікації: комунікативну дію, метою якої є обмін інформацією, та дискурс, що допомагає дійти згоди, дискурсивного взаєморозуміння, шляхом обґрунтувань [Хабермас Юрген. Комунікативна дія і дискурс // Першоджерела комунікативної філософії. – К.: Либідь, – 1996. – С. 84-91 (джерело сайту "PHILSCI")]. У центрі філософських роздумів Ю. Габермаса того періоду – поняття комунікативного розуму та ЛЮДСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ [Habermas J. (1971). Knowledge and human interests. Boston, MA: Beacon Press (джерело сайту "HUGO RIBEIRO") Знання та людські інтереси]. "Сьогодні ж Росія чинить агресію не тому, що Захід її якось "спровокував". Вона чинить агресію, тому що це єдиний спосіб для нинішньої Росії існувати, а імперська експансія – єдиний спосіб для неї триматися купи" – це справжні інтереси росії…

Отож, цілком позитивно оцінюючи те, що "Габермасова трансформація соціальної філософії на основі теорії комунікативної дії, його етика дискурсу та політичні дослідження справили неабиякий вплив на розвиток української філософії в пострадянський період. Вона також допомогла створити теоретичну базу становлення громадянського суспільства і політичної нації в Україні. Останні десятиріччя Україна послідовно йшла шляхом демократизації суспільства, створення модерних інституцій, морального і духовного оновлення українського суспільства", 'ми не можемо схвалювати Габермасівську "Евристику страху" і маємо не тільки чинити спротив, а перемогти імперського підступного кровожерного ворога. "Нам усім потрібна спільна перемога над злом, і світ має об'єднатись задля цього!"

 

 

Алла Сингаївська, кандидат філософських наук; Голова Ради Центру "Етос"

Тезово:
o Публічна відповідь А.М. Єрмоленка Ю. Габермасу у франкфуртському недільному випуску (FAZ) стосовно реакцій на війну росії в Україні викликала в мене жвавий інтерес і я прочитала обидві публікації філософів (українською).
o Відверто: моя заінтересованість полемікою виходила із впливу величної постаті Габермаса. Одразу згадую про Теодора Адорно й Інститут / Інститути Макса Планка, етичний кодекс якого, тобто товариства MPG, є серед моїх улюблених і представлений на нашому сайті (з вересня 2020).

o Щодо статті-відповіді А.М. Єрмоленка:
Моя позиція збігається із заявленою Анатолієм Миколайовичем у публікації щодо дій проти росії та її неспровокованого вторгнення, повномасштабної війни, терору у нашій країні: СПРОТИВ і тільки СПРОТИВ. До Перемоги! Українці поборюють і не виявляють внутрішніх страхів, хоча вони, природно, мають місце. І кожен на своєму місці хоча б цеглинкою закладає міцний фундамент Перемоги України.

o Щодо статті (есе) Ю. Габермаса:
Прочитання уже першого абзацу публікації у мене особисто викликало обурення. Яке дивне співпадіння! Співпадіння, виходячи із назви цієї статті "Війна та обурення". Моє обурення підсилилося, коли прочитала образу щодо мого, нашого Президента. Який серед усіх Героїв українства, Героїв ЗСУ, Героїв ТРО, Героїв госпіталі’єрів є також Героєм. Так, на своєму посту, у щоденній майже цілодобовій роботі.
Прочитання другого абзацу тільки підсилило мою реакцію, і навіть утрачалося бажання знайомитися з текстом далі. Але завдяки саме Анатолію Миколайовичу моя неконструктивна реакція була погашена. Тобто належним чином завершила читання опусу.
o Другий абзац (текст у перекладі) – це ж контроверза.
Цитата за джерелом сайту "The Blog by Sashko": Раціональним тлом, на якому ці емоції наростають по всій країні (йдеться про Німеччину – А.М. Сингаївська), є очевидна упередженість до російського уряду, який розпочав широкомасштабну загарбницьку війну, порушуючи міжнародне право та гуманітарні принципи.
Тобто є твердження, що росія – порушник суспільних засад, і водночас має місце упередженість до її уряду.

o Я сприймаю як особисту образу такі означення, сформульовані Габермасом: "невинно скривдженої України", "моральний шантаж". Тобто у Німеччині подають викривлену інформацію про 63 дні (станом на 28 квітня) російської агресії і терору в Україні? Чи таким чином нас усіх Габермас звинувачує у брехні?

o Чому я так близько сприймаю оприлюднену реакцію Габермаса? А саме тому що я, мої близькі, колеги, друзі, сусіди – всі ми не свідки війни, вона тут, і ми в ній живемо щоночі й щодень уже 160 добу. Тому що безліч родин розірвано переселенням й евакуацією на більш безпечні території. А десятки тисяч дітей викрадено, сотні тисяч українців депортовано на занедбані російські землі. Тому що збільшується рахунок полеглих мужніх воїнів на тисячі і десятки тисяч. А тортури і вбивства полоненних? Тому що безжально вбивають російські фашисти цивільних по всій країні, і вже немає безпечних міст, містечок. Так наш Героїчний Люд країна-терорист знищує. Та коли б війна не завершилася, ми цей російський терор не забудемо НІКОЛИ.

o І де поділася філософія як мудрість у такого знаного філософа сучасності? Не варто ж тут пригадувати рік його минувшого ювілею чи рахувати коли має бути наступний, 100-річний.
o Із інтерв’ю Габермаса 8.06.2018: "Я …завжди усвідомлював, що зроблених нашвидкуруч діагнозів недостатньо. Я не з тих інтелектуалів, які стріляють не прицілившись" (цитую за джерелом сайту "Збруч"). Так-от, за 4 роки влучний стрілець промахнувся. І саме тут я згадала про габермасівське членство Гітлерюгенду.

o Ю. Габермаса називали (пишу навмисно у минулому часі) "найвпливовішим живим філософом". Аспіранти, впевнена, пишалися тим, що живуть в одну епоху із таким визнаним авторитетом. Однак маски під час війни точно знімаються. І авторитети в минулому можуть ними надалі вже і не бути, принаймні для певної спільноти. А хоча б для мене. Я вже точно не маю пієтету навіть почувши прізвище Габермаса.

 

 

Вадим Слюсар, доктор філософських наук, доцент; професор кафедри міжнародних відносин і політичного менеджменту; Державний університет "Житомирська політехніка"

Висловлення Ю. Габермаса, на мою думку, є не лише недоречними, але й значною мірою не відповідають статусу науковця. З першого дня війни я працюю у якості журналіста (на волонтерських засадах) на місцевому телеканалі. Одним з основних завдань переді мною стояло аналітика, встановлення, чи новина не є фейковою, та вивчення, як відображаються новини у світових ЗМІ, які коментарі до них. Глобальний комунікативний дискурс характеризувався чіткими гуманістичними засадами в оцінці війни та дій московського неофашистського режиму. Звісно, прагнення досягнути консенсусу, вибудувати діалог є також важливим досягненням людства. Але це завжди виступає інструментом, засобом, а не метою. Якщо дії однієї із сторін суперечать принципам гуманізму, консенсус неможливий за визначенням. Анатолій Миколайович абсолютно чітко встановив діагноз глобальній спільноті: "На відміну від німецького нацизму та італійського фашизму, російські імперські практики нелюдяної та жорстокої політики, від Петра І до Сталіна, ніколи не були світом покарані". Особисто я також неодноразово висловлював подібну позицію. Дослідження нинішнього вітчизняного блогерства змушує волати до критичної непрофесійності у цій сфері. Дискусія за принципом "ви – фашисти, ні, ви – фашисти, бо у вас є люди з татуюваннями" є небезпечною для нестабільної громадської думки. Одиниці з них показують фашизм як державну політику сусідньої держави. Ми, учені, громадські діячі та медійники, повинні разом поставити на порядок денний обговорення феномену російського фашизму, вивчення його в усіх проявах. Кожен повинен знати, що російський фашизм – це не суб’єктивована форма називання опонента, яка легітимізує насилля по відношенню до нього (це явище описував у докторській дисертації), а що це об’єктивна реальність, політичний режим сусідньої держави, тобто науковий факт. Це дозволить вплинути на медіадискурс в країні-агресорі. Це дозволить оцінити діяльність низки політичних лідерів типу В. Орбана з позиції загрози фундаментальним гуманістичним принципам. На жаль, в Україні наразі несистемно, на мою думку, здійснено як наукові дослідження російського фашизму, так і публіцистичні розвідки. Одним з елементів такої боротьби може стати ініціювання на державному рівні затвердження офіційної назви країни-агресора як "Московія", що дозволить нам деприватизувати назву "Русь", за аналогією як Литва визнала в офіційних документах вживання назви Грузії – Сакартвело (щоправда з протилежних мотивів).

Стаття Анатолія Миколайовича є не лише відповіддю габермасам, гайдеггерам та іншим немовчазним покривателям злочинів фашизму. Це передусім імператив "Маємо не домовлятися, а чинити опір" для вітчизняної гуманітаристики – заперечувати будь-які спроби виправдання фашизму, незалежно від держави і часу, нав’язувати публічні дискусії через ЗМІ.

PS. У квітні вийшли мої авторські передачі, де ми обговорювали зокрема тему ненависті, чи можна, чи варто її долати. Не так і легко у той момент можна було знаходити місцевих фахівців, здатних ненауковою мовою пояснити, що і чому відбувається, яке місце кожної людини на війні.

 

 

Тетяна Щириця, кандидат філософських наук, доцент; доцент кафедри філософії; Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського"

В сучасних політичних дискурсах про світовий порядок, геополітику, однополярний світ, сталий розвиток суспільства, норми міжнародного права, роль таких міжнародних організацій, як ООН, Червоний Хрест та інших, є дві протилежні позиції: співчуття або підтримки. Їх обгрунтовують відповідно: Ю. Габермас в Німеччині, Н. Чомскі в США, з одного боку, та Т. Снайдер і Ф. Фукуяма, – з іншого. Напруженість полягає у тому, чи має Україна перемогти в війні з РФ, чи треба «зберегти обличчя Путіну». Так, філософ Н.Чомскі, маючи українсько-єврейські корені, вважає опір України повномасштабному російському вторгненню марним, оскільки це призведе до Третьої світової і ядерної війни. Сьогодні вкрай важливим є знайти аргументи для обгрунтування ідеї про те, що Україна та українці виборюють не території, а цінності свободи, справедливості, солідарності, прав людини. А це є партнерська загальнолюдська боротьба за мир. Зараз не час говорити про те, що наше суспільство навіть після 2014 року скептично ставилось до можливої повноцінної війни з РФ: не створено потужного ВПК, немає заводів з виробництва набоїв. Єдине що є, так це героїзм вояків ЗСУ та тероборони, волонтерів, всіх, хто беззаперечно вірить в Перемогу України над силами абсолютного зла. Перемога твориться на полі битви солдатами і в думках інтелектуалами.

 

 

Елеонора Шестакова, доктор філологічних наук (Донецьк, Україна)

Так сталося, що статтю п. Анатолія Єрмоленка "Маємо не домовлятися, а чинити опір" від 28.05.2022 р. (джерело "Вагомо") прочитала ще на початку червня. Згодом знайшла переклад українською мовою і статті "Війна та обурення" (джерело "The Blog by Sashko") німецького знаного філософа, публічного інтелектуала п. Юргена Ґабермаса, з тезами якої дискутує наш український філософ, директор Інституту філософії НАН України. Увесь цей час відгукнутися та підтримати ідеї п. Єрмоленка заважала та сама війна, про яку німецький професор, один з ідеологів ЄС у перших же рядках пише: "Як ніколи раніше, медійна присутність насилля панує над нашим повсякденням. Український президент, який розуміється на силі образів, надсилає потужні сигнали. Щодня нові сцени руйнувань і людських страждань знаходять відгук у соціальних мережах Заходу. Безпрецедентна новизна та продуманість трансляції непередбачуваних воєнних подій можуть справити на нас, людей старшого покоління, сильніше враження, ніж на молодих, які звикли до нових засобів масової інформації". Ця теза відразу викликала смислове напруження, морально-етичне несприйняття та фахове бажання в цьому розібратися.

З одного боку, п. Ґабермас – дійсно та безперечно фахівець з соціально-політичної філософії, теорії комунікативної дії, масмедіа, культура мислення якого була виплекана у поважних наукових, філософських школах. Це він у 1998 р. написав статтю "Вчитися на досвіді катастроф? Діагностичний погляд на "коротке" ХХ століття", в якій чітко підсумував:

В этом столетии было "произведено" больше жертв, больше погибших солдат, больше замученных граждан, убитых штатских и изгнанных нацменьшин, больше подвергшихся пыткам, истерзанных, заморенных голодом и холодом, больше политзаключенных и беженцев, чем до сих пор можно было даже вообразить. Символами столетия служат феномены насилия и варварства (Хабермас 2005:217).*

А потім ще додав, передбачаючи стрімкі, кардинальні зміні, які будуть обумовлені розвитком Інтернету:

Пространственные и временные дистанции уже не "преодолеваются"; они бесследно исчезают в вездесущем присутствии удвоенных реальностей. Наконец, цифровая коммуникация превосходит все остальные СМИ по дальности и мощности действия. <…> Что же касается воздействия на ментальную сферу Интернета, который сильнее, чем новые домашние электроприборы, противится освоением жизненным миром, то оценить его пока трудно (Хабермас 2005:214 – 2015).

В 2004 р. п. Ґабермас видав книгу есе "Розколотий Захід", в якій розмірковує і про те, завдяки яким поступкам та пристосуванству до США ("гегемоніальної держави") Європа пережила добу "холодної війни" під "ядерним щитом"; і про те, як відбуваються процеси конституалізації міжнародного права після цієї доби; і про те, чому з часів інтервенції Афганістану "европейцы остались наедине с собой (ну еще израильтяне)" (Хабермас 2008:10); і про те, що "вместо полицейских акций, на которые мы рассчитывали во время войны в Косово, снова идут войны – войны, использующие новейшие технические средства и старые приемы" (Хабермас 2008:11-12); і про те, що в американських ЗМІ трапляються

спекуляции вокруг ядерного террора – все это указывает прежде всего на неспособность правительства определить по крайне мере иерархию масштабов риска. Никто не знает, чего можно ожидать. <…> В США или Европе риски и опасности выделить очень трудно; отсутствуют реалистические оценки вида, масштаба и вероятности угрозы; нет никакого разграничения по возможным зонам (регионам) риска (Хабермас 2008:13).

В 2008 р. п. Ґабермас включить до книги "Ах, Європа" текст свого реферату для бесіди на культурному форумі СДПН з тодішнім міністром іноземних справ п. Штайнмайєром, яку чітко назве: "Политика Европы в тупике. Речь в защиту политики постепенной интеграции» (Хабермас 2012:77). В тексті цій бесіді п. Ґабермас наполягає на потрібності більш активного залучення пересічних громадян до розбудови ЄС; на неухильному формуванні й дотриманні демократичних принципів, процедур; на неприпустимості гегемонії політичного класу, яка "…подчеркивает привилегию правительств выносить решения о дальнейшей судьбе Европы за закрытыми дверями" (Хабермас 2012:82). В 2007 р. п. Ґабермас виступить у німецьких ЗМІ зі статтею на захист серйозних, фахових масмедіа у нових соціально-політично-економічних умовах "Массмедиа, рынки и потребители – серьёзная пресса как спинной хребет политической публичности", в якій обстоює:

Слушатели и зрители – являются не только потребителями, то есть участниками рынка, но в то же время и гражданами, имеющими право участвовать в культуре, наблюдать за политическим процессом и быть причастными к формированию политических взглядов. В связи с этим правовым притязанием программы, которые обеспечивают соотвествующее основное снабжение населения, нельзя делать зависимыми от их рекламной привлекательности и от поддержки спонсоров (Хабермас 2012: 105).

В цій статті п. Ґабермас, досвідчений публічний інтелектуал, який до сьогодні бере участь у розбудові майбутнього ЄС, акцентує на тому, що будь-які змови, угоди в економічній, політичній сфері не мають впливати, тиснути на масмедіа, бо серозні, провідні ЗМІ націлені на читацьку, глядацьку аудиторію саме як на громадян, а тому:

Даже радио и телевидение, а также остальная пресса в своих политических сообщениях и комментариях в значительной степени зависят от тем и статей, которые поставляет им "резонирующая публицистика" (Хабермас 2012:108).

Саме тому, з іншого боку, влітку 2022 р. не могла не здивуватися: поважний інтелектуал, який тривалий час послідовно відстоював громадські права пересічних людей, протистояв насильству, тероризму, війні, в першому ж абзаці статті, на яку безперечно очікували і громадяни, і серйозні ЗМІ, буде наголошувати та поєднувати дивні речі. Химерні поєднання особливо очевидні з урахуванням явища першої в цьому столітті та навіть тисячолітті неоголошеної, проте тривалої, жорстокої, кривавої війни на території хай не ЄС, але Європи.

Перша річ, яка здивувала та змусила напружитися, – це відштовхування і послідовна апеляція з перших рядків статті до умовної, віртуальної медіареальності, крізь яку сприймає війну 2014-2022 рр. п. Ґабермас та, як майстер "резонирующей публицистики", кличе і політичні еліти, керівництво країн, пересічних громадян сприймати цю війну. Воно нібито так і є: територія ЄС поки ще знаходиться поза зоною активних воєнних дій, світові масмедіа завзято розповідають про ситуацію у театрі воєнних подій, перетворюючи все це на звичайний та зрозумілий для своєї аудиторії медіатекст. Все це неначе і правильно. Тим більш, що п. Ґабермас підкреслює жахи війни, "лячні образи бойових дій, нав’язані Росією, повернулися до нас на поріг", що й спровокувало "медійну присутність насилля" у європейському повсякденні. Може і образливо та дещо дивно відчувати себе знеособленим, уніфікованим образом медіатексту, який страхає інших, особливо коли, починаючи з 2014 р., а з лютого 2022 р. постійно, майже цілодобово чуєш, відчуваєш по тремтінню стін, землі, мурахами по власній шкірі, роботу важкої зброї десь за 500-700 метрів від власного будинку, коли не знаєш, чим закінчиться хвилина, що спливає, коли розумієш, що буденні справи маєш робити під нескінченний гуркіт пострілів, які несуть руйнування, біль, втрати, смерть. Але це ще можна було б зрозуміти: масмедіа виконують свої цілі та завдання – доносять інформацію про війну до пересічних громадян по всьому світові, апелюють до звичних у таких ситуаціях емоцій.

Проте не зрозуміла позиція п. Ґабермаса, який з перших речень статті намагається послідовно перевести цю першу в ХХI ст. війну на території Європи в простір масмедіа, розглядати її як медіадискурс, вписати у звичний для масової культури наратив жахаючих, сенсаційних новин, що швидко змінюється у гонитві за новою інформацією. Крім того, вказує на вікову диференціацію аудиторії, силується показати, що жахіття більш впливає на старше покоління, яке, на відміну від молодого, не так вже й вдало призвичаїлося до умовності масмедійного світу. Це дивує на тлі двох чинників. Перший: чуткість німецького філософа і до таких принципових у своїй карколомності подій, і до ролі в цьому масмедіа. В якості приклада достатньо згадати як описує та характеризує п. Ґабермас події 11 вересня 2001 р в США, залучаючи для цього і паралелі з серпнем 1914 р., Першої світової війни, проголошуючи, що

начался век тотальных войн, тоталитаристского угнетения, механистического варварства и бюрократического массового убийства, <…> европейские правительства потерпели полную неудачу. Они явно неспособны видеть шире национальных рамок, а это нужно для того, чтобы по крайней мере укрепить свои европеские тылы против сторонников "жесткого курса" <…> Даже если Европа еще не набралась духу играть выпавшую ей сегодня цивилизирующую роль, то новая поднимающаяся держава – Китай и теряющая свое влияние Россия не станут безоговорочно смиряться с образом Pax Americana (курсив автора – Э.Ш.) (Хабермас 2008:11).

У випадку з 11 вересня 2001 р. було намагання прямо, а не опосередковано медіареальністю, дивитися на цю історичну подію, аналізувати її та таким чином подавати аналітику громадянам ЄС, США та всього світу. 11 вересня 2001 р. вписувалося в актуальний соціально-політичний та широкий, апелюючи до ідей Канта, історичний контексти так, щоб спонукати політичний клас, керівництво країн ЄС, громадян активно діяти, не коритися насильству та старим прийомам війни, тероризму, змінювати своє світосприйняття під впливом цієї жахливої події. У статті 2022 р. про війну Росії проти України панують два тенденційно звужені – найсучасніший та близький історико-культурний – горизонти сприйняття, актуалізації війни, що триває 8 років: політика сьогочасного Заходу в особі п. Шольца та згадки символіки війн ХХ ст. п. Ґабермас ретельно вписує дійсно історичну подію в дусі "знакової історичної події" Канта в пам'ять стереотипних масмедійних образів подій ХХ ст.: "через 77 років без війни та через 33 роки після кінця війни Холодної, що зберегла мир лише за умов загрози взаємного знищення". Знову бачимо, що погляд публічного інтелектуала, за яким підуть громадяни-читачі, зосереджений не стільки на порушенні міжнародного права, жахливих подіях, а на їхніх образах, що небезпечно пом'якшує, опосередковує сутність, цілі, завдання, принципи того, що зараз відбувається зі світом, інтерпретаційною природою образності.

Цією спробою вписати російсько-українську війну в такий, занадто звужений та нівельований масмедійними образами, контекст обумовлений і другий чинник. Аналізуючи подію 11 вересня 2001 р. та роль в цьому ЗМІ, п. Ґабермас наголосив:

Один из моих коллег, который наблюдал с террасы на крыше своего дома на Duanestreet, совсем близко от World Trade Center, взрыв второго самолета, врезавшегося в верхние этажи здания, видит Бог, пережил что-то совершенно другое, чем я перед телевизором в Германии. Но увидел он то же, что и я (курсив автора – Э.Ш.) (Хабермас 2008:13).

Таким чином подія 11 вересня 2001 р. мала, за думкою п. Ґабермаса, сприйматися і як реальна трагедія, жахіття, морально-етичний виклик для тих, хто був на місці події, навіть у ролі спостерігача, і як масмедійний образ для тих, хто був аудиторією ЗМІ. Саме завдяки цій важливій подвійній системі координат, яку потрібно постійно тримати в умі, живе життя та його документальний достовірний образ, відтворений масмедіа, їхня єдність є підґрунтям та запорукою того, що усі побачать одне й те саме, що буде максимально унеможливлена спекуляція на історичній події. В статті "Війна та обурення" п. Ґабермас діє навпаки, закликаючи сприймати багаторічні масові поневіряння, страждання, вбивства людей крізь медійні образи без апеляції, пам'яті, навіть згадок про те, що переживає людина, суспільство, держава, народ, яких вбивають. Це підкреслюється не лише намаганням акцентувати на почуттях, повсякденності громадян ЄС, не тільки зусиллями зациклити все на медіареальності: "Щодня нові сцени руйнувань і людських страждань знаходять відгук у соціальних мережах Заходу", а й на тому, як бачиться та вибудовується образ Президента України.

Недоречне в контексті війни фокусування уваги на тому, що "Український президент, який розуміється на силі образів, надсилає потужні сигнали", це друга річ, яка здивувала та змусила напружитися з перших рядків статті німецького професора та згадати концептуально чітку назву відповіді йому п. Єрмоленка. Якщо в попередніх роботах п. Ґабермаса політики згадувалися саме як політики, а їхні дії аналізувалися, інтерпретувалися в соціально-історичній, політичній площинах, то український президент відразу вводиться в принципово інший контекст, в межах якого і залишається. Прямим нагадуванням про те, що Президент України розуміється на силі образів, п. Ґабермас відразу та жорстко переключає увагу з глобальної соціально-політичної системи координат, фактично глобальної війни на масмедійну. Минуле п. Зеленського – відомого, вдалого шоумена і актора-коміка, – на яке натякає п. Ґабермас, це є той тригер, який споконвічно та ще з флером зниження, переводить розмову та сприйняття війни, української держави, суспільства, фігури, позиції, мети Президента України в сферу дії масмедіа, ще точніше – шоу-дійсності. В цій шоу-дійсності, про що добре знають політичний клас, керівництво країн, їхні пересічні громадяни, які вже давно є фаховими споживачами шоу, діють інші закономірності, ніж навіть у серйозних ЗМІ. Зрощення осколків журналістики, бурхливих, вкрай продуманих, штучних, ідеологічно маркованих, дозованих емоцій, PR, пропаганди у шоу-дійсності робить її простором гри, конвенційного ставлення, навіть зневаги до подій живого життя. Внаслідок цього наступна теза п. Ґабермаса, який продовжує розмірковувати про жахіття від образів війни, виглядає водночас і доречною, і маніпулятивною: "Але, незважаючи на влучність презентації, це факти, які смикають нас за нерви, ще більше шокуючи усвідомленням територіальної близькості насильства. Результатом є дедалі більше занепокоєння серед спостерігачів на Заході з кожною смертю, зростання шоку з кожним убивством, обурення кожним військовим злочином – і нагальне бажання щось із цим зробити. Раціональним тлом, на якому ці емоції наростають по всій країні, є очевидна упередженість до російського уряду, який розпочав широкомасштабну загарбницьку війну, порушуючи міжнародне право та гуманітарні принципи".

Доречна ця теза тому, що називає речі своїми іменами та підкреслює негативні емоції, котрі, як це і має бути, викликають образи реальної війни у людей Заходу. Маніпулятивна ж вона тому, що фокусується не на реаліях, інцидентах, сутності війни, діях Президента України, а на медіатексті війни, чому і наголошуються влучність презентації та її емоційні наслідки, як це і має бути при створенні медіапростору, медіаподій, прорахунку їхнього праймінгу. Аудиторією цієї шоу-дійсності, за логікою, яку вибудовує та просуває п. Ґабермас, є громадяни Заходу, точніше, передусім мешканці Німеччини, яким пропонується розглядати, поціновувати події першої в цьому столітті тривалої війни на території Європи злободенним політичним життям Німеччини, звичайнісінькою боротьбою різних політичних течій. Лише в цій, спрямованій на масмедійний простір, системі координат теза про істеричний тон і моральний шантаж політиків Заходу, особливо п. Шольца, виглядає путящою, такою, що вписується в логіку масмедійної реальності, в якій різні образи, докази, риторики використовуються передусім для ефектів, а не ефективності, та можуть безкінечно змінюватися, трансформуватися, прикриватися евфемізмами, грою словами, але все одне реалізуватися як ланцюг медіакомунікації.

Проте навіть в такій логіці незрозуміло, чому п. Ґабермас жодного разу не згадує прізвище Президента України, а лише наполягає на його вмінні фахово працювати з медіареальністю для досягнення мети (морального шантажу, за уявленням німецького професора), а російський лідер розглядається у подвійній, як і подія 11 вересня 2001 р., системі координат? Показово, що п. Ґабермас, під тиском ядерного шантажу, наполягає на помилковості, що має фатальні наслідки для Заходу, вибудовування медійного образу п. Путіна в "панічній" тональності "часів спекулятивного радянознавства", та пропонує раціональний, виважений погляд і на його реальну особистість, і на "раціональну оцінку його інтересів" на тлі безумовно "помилкового рішення щодо вторгнення в Україну". Але саме така асиметрія – намагання бачити війну проти України лише в медіаобразах і закликати до розуміння реальних інтересів РФ, особисто Путіна – не може не привести до трагічних маніпуляцій, а, головне, дійсно фатальних наслідків для Європи. Якщо слідувати минулим принципам п. Ґабермас щодо ЗМІ та публічної сфери, що потрібно визнати: дійсно неправомірно викривляти медіаобраз Путіна у ЗМІ, потрібно, щоб запобігти ядерній війні, намагатися збагнути претензії лідера РФ, навіть можна допустити, що його "агресію найкраще зрозуміти як розчаровану відповідь на відмову Заходу вести переговори щодо геополітичного порядку, особливо щодо "буферної зони”, яка мала б охоплювати Україну". Хоча незрозуміло, чого Україна розглядається як об’єкт, а не суб’єкт, більш того, відноситься до якоїсь можливої "буферної зони". В реальності ж живого життя, в якій все ще триває реальна гаряча війна і про яку п. Ґабермас намагається писати рідко, лише натяками, і то з позиції комфорту Заходу, як ось "це залежить від уявлень Путіна", "Захід не може дозволити шантажувати себе", "Я також збираюся залишити осторонь помилки німецьких урядів, які поставили країну в залежність від імпорту дешевої російської нафти", діють зовсім інші закономірності, панують інші події. Вони пов’язані не лише з глобальною політикою, долею світоустрою, зміною світосприйняття, роллю в цьому ЗМІ, а ще з долями мільйонів пересічних українців, які кожної миті мають власним життям підтверджувати свій соціальний, політичний, національний, особистий вибір.

Якщо п. Ґабермас має право на страх, розгубленість, розчарування, зневіру в тому світі, який він, завзято та віддано ідеям гуманізму та Канта, допомагав вибудовувати політичному класу Заходу останні і 77, і 33 роки, то чи має право і можливість на це Україна: від її керівництва і до кожного громадянина? Це риторичне питання, бо коли тебе знищують – ти маєш або відразу здатися, або померти, або битися. Війна, яка не залишає свободи вибору ні в межах політичного, державного, соціального, ні звичного повсякденно-нормального життя, знімає багато страхів і морально-етичних дилем, про які розмірковує п. Ґабермас, намагаючись вписати російсько-українську війну в медіаобрази Холодної війни, ризики ядерної війни кінця ХХ ст., які, до речі, формувалися та викарбовувалися під впливом ідеології біполярного світу. Мабуть, тому німецького інтелектуала і дивує ментальна відмінність сучасної західної людини від нашої, коли порівнює "героїчний опір та очевидну готовність до самопожертви українців з тим, що можна було б очікувати від західноєвропейського населення в аналогічній ситуації. До нашого захвату Україною домішується певний подив упевненості в перемозі солдатів і новобранців різного віку, які з похмурою рішучістю захищають свою Батьківщину від ворога, що значно переважає у військовому сенсі. Ми на Заході, навпаки, покладаємося на професійні армії, яким ми платимо, щоб у разі потреби нам не довелося захищати себе зі зброєю в руках, а бути захищеними професійними солдатами".

Ця суміш розгубленості, подиву та захвату, про яку пише німецькій філософ – сучасник і учасник багатьох історичних подій, теж дивує. Особливо з урахуванням того досвіду, який є в Європи після всього "короткого ХХ ст.". Припущу, що п. Ґабермас або навмисно не хоче його згадувати, переживаючи страх від загрози ядерної війни, на що правильно вказав п. Єрмоленко, або розчарування німецького професора у раціональності, розумності як підґрунті модерного світу настільки суттєве, що він намагається принциповий цивілізаційний конфлікт, трагічним проявом якого є й війна проти України, звести лише до страху від ядерної загрози. Наскільки б дійсно абсурдною та водночас реальною вона не була, а приклад Зернових угод підтверджує можливість і такого глобально безглуздого варіанту, не можна піддаватися шантажу ядерною зброєю. Холодна війна довела не стільки віру в розумність, раціональність, поміркованість, фаховість політичного класу, світових лідерів кінця ХХ ст., скільки їхню звичайну, природну жагу до життя, причому життя комфортного, побудованого на тому, що зветься еталоном середньоєвропейського щастя. Скільки б загроз про тотальне знищення не лунало в політично-масмедійному просторі, за ними стоять люди, які цінують життя, принаймні власне, і особливо побутове вдоволення. Це є їхній "ґрунт культурної самоочевидності", який для них втратити вкрай не хочеться. Саме тому, тим, хто безперервно погрожує ядерною війною, істеричним тоном перетворюючи саме цей наратив на моральний шантаж, безкінечно трудно, майже неможливо зрозуміти і, сподіваюся, перемогти тих, у кого все життя були інші завдання та цілі, щоб вижити. У розпал Холодної війни у 1972 р. відомий польський письменник Ярослав Івашкевич видав оповідання "Sérénité". Воно побудоване як сповідальні листи до коханої жінки відомого польського письменника поважного віку, який гостює у свого знайомого – австрійсько-німецького математика зі світовим ім’ям, старшого від нього на декілька років. За героями стоїть нібито спільне європейське минуле: катаклізми руйнувань імперій, страшний досвід двох світових війн, супротив фашистам, вдалі кар’єри, визнання, кохання жінок. Проте польський письменник убачає:

…между мной и профессором никогда не будет настоящего взаимопонимания, да что говорить о профессоре, даже Диего никогда не поймет нас, ведь он, хотя и принадлежит к другой расе, давно усвоил эталон среднеевропейского счастья (Ивашкевич 1973:201).

Це світоглядне непорозуміння, за переконанням героя польського письменника, ровесника ХХ ст., базується на тому, що у кожного народу, країни, людини свої стосунки з історією, які не можуть були зведені до утопії якогось безвідповідального загального щастя:

Утопия – это нежелание считаться с историей, а потому прошлое оборачивается против нас. Как может думать о счастье человек, принаждежащий народу, извечным мифом которого было восстание? Не миф о вечном счастье или о всеобщей забастовке (как у Сореля), а миф о восстании. Мы все живем только ради того, чтобы когда-нибудь состоялся этот торжественный обряд – жертвоприношение на алтарь отчизны юношей и девушек, как это было когда-то в каких-то далеких государствах, имевших совсем другие мифы (Ивашкевич 1973:201).

Коли європейським політикам, інтелектуалам протягом 33 років здавалося, що їхня утопія, яка сягає ідей Канта, включає формування нової німецької, як і європейської, ідентичності, здійснилася в історії, що загрози катастроф ХХ ст., Холодної війни відійшли у минуле, утопія знову нагадала про себе, про країни, держави з різними міфами – підґрунтям суспільно-політичного, творчого, повсякденного життя навіть у модерному світі. Вірою у суто раціональне, "конструктивне розв’язання нашої дилеми", як п. Ґабермас наприкінці статті називає довготривалу війну проти України та ядерний шантаж Заходу з боку РФ, проблеми не вирішити. Саме звичайна раціональна віра у тверезий погляд на війну, в якій країна бореться "з противником, який переважає", "нації, яка бореться за свою свободу і право на життя", з готовністю до "самопожертви", не дасть змоги зрозуміти сутності ні конфлікту, ні цієї боротьби. Йдеться про морально прості засадничі речі, які можна збагнути лише, коли маєш робити вибір: вибирання між життям і смертю. Внаслідок цього занадто "обережне формулювання" "Україна не має програти війну" у політично-масмедійному просторі ще може мати декілька рішень, їхніх медіаобразів, а ось у просторі живого життя означає лише одне – сподівання на історичну перемогу, тобто життя.

Попри всі критичні зауваження щодо позиції п. Ґабермаса, не можу не солідаризуватися з концептуальною, саме з точки зору демократичних цінностей, тезою п. Єрмоленка: і надалі буду підтримувати ідеї філософа, публічного інтелектуала Габермаса щодо сили комунікативної дії, ланцюга комунікації, демократичних прав, свобод та ролі в цьому пересічних громадян і серйозних ЗМІ. Розумію, що кожна людина має право на свої страхи, розгубленість, розчарування, зневіру, як кожна людина, народ, країна, держава мають право на відстоювання, захист свого існування.

Цитована література

  • Ивашкевич Я. "Sérénité" // Иностранная литература. 1973, №3, С. 184-207.
  • Хабермас Ю. Ах, Европа. Небольшие политические сочинения. / Пер. с. нем. Москва: Издательство "Весь мир", 2012.
  • Хабермас Ю. Политические работы / Пер. с нем. Москва: Праксис, 2005.
  • Хабермас Ю. Расколотый Запад / Пер. с нем. Москва: Весь мир, 2008.

 

 

*  Цитую роботи п. Ґабермаса у російському фаховому перекладі, бо не володію німецькою мовою, не знайшла їхнього перекладу українською мовою та не хочу робити не фаховий переклад українською з російського джерела